Директор представництва Світового конгресу українців (СКУ) в Україні,
учасник «Школи стратегічного архітектора» першого і четвертого набору
Я народився, зростав і вчився в Україні, але так склалося життя, що опинився в Канаді і багато років провів там. Канада навчила мене громадського життя. Тому що там ти мусиш зберегти свою ідентичність, свою віру і мову. Тут воно приходить само собою, а там люди повинні докладати зусиль, щоб не втратити себе як українців. У багатьох у діаспорі є таке бажання, і це головна сила, яка змушує діяти.
Канада — це один з головних центрів діаспори, де вона дуже структурована, організована і де кожен може знайти своє місце. Не дивно, що там багато організацій. А Світовий конгрес українців — це надбудова. Взагалі конгрес було створено понад 50 років тому, і головним його завданням було об’єднувати різні діаспори в різних країнах, щоб представляти та захищати інтереси українців у світі. Кожна організація працювала у своїй країні, але коли ми хотіли йти спільно, наприклад, до урядів, до міжнародних організацій, потрібно було говорити одним голосом, щоб нас чули і на нас зважали.
З початком війни ми відчули критичну необхідність у глибшій співпраці з Україною.
Тоді конгрес ухвалив рішення створити тут представництво, і мене обрали директором. Якось так не дуже сподівався, що знову буду в Україні, але змушений був терміново їхати сюди. Збирався на рік, але війна триває, проблеми не вирішилися, тому я залишаюся. І відчуваю, наскільки це було важливим і правильним кроком.
Це нормально, що кожна країна допомагає своїй діаспорі, але тут ми запрацювали у реверсному режимі, тобто діаспора почала допомагати країні. Бо були ресурси і можливості. Коли я приїхав, то головним завданням було розібратися, які є потреби і на чому варто сфокусувати наші зусилля. Ми одразу почали активну співпрацю з урядом, парламентом, президентом і досі маємо ці постійні зв’язки.
Коли такі складні умови, немає часу довго думати, потрібно ухвалювати ефективні рішення. Так багато всього, цілий світ перед тобою, а в тебе є тільки 24 години. І це було одне з тих питань, з якими я йшов на «Школу стратегічного архітектора». Я двічі закінчував цю програму. В такому величезному обсязі проблем, який є, легко загубитися, і ти мусиш пропрацювати цей досвід, пропрацювати завдання, щоб прийти до чіткої структури і розуміння, що робити зараз і надалі. Це дуже живий процес переосмислення. Ми і далі тісно співпрацюємо зі «Школою».
Звичайно, ключовою для нас була і є політична, військова підтримка країни. Потрібен був голос на міжнародному рівні, де Росія поширювала свій інформаційний вплив. Потрібно було говорити правду. Ми збиралися, запрошували політиків, впливових людей, щоби вони чули і бачили. А далі вже включалися уряди, і це найважчий механізм. Це складніші рішення більшого масштабу.
Потрібно дуже чітко визначати рамки, де ми можемо бути корисними. Ми мусимо для себе обирати ключові глобальні точки, які рухають країну вперед. І фокусувати на них свою роботу. Наприклад, на Всесвітньому економічному форумі в Давосі, куди приїжджає весь топ світу, завдяки спільним зусиллям ми зробили Ukrainian House. Ми маємо своє місце, де можемо представити свою країну. І можемо виходити на нові ринки. Президент в інавгураційній промові сказав: «Нас 65 мільйонів». Ми цю тезу говоримо вже декілька років. Почули.
Добре, що є нагода українські сили акумулювати, коли кожен на своєму рівні, коли ми можемо об’єднуватися на користь країни, особливо в такий історичний момент становлення.
Це те, що ми якраз можемо мультиплікувати. Ми можемо зусилля різних людей з різних країн спрямувати в одному напрямку.
ЛІЛІЯ ГРИНЕВИЧ
Міністерка освіти і науки України
ЮЛІЯ ЛИТВИНЕЦЬ
Директорка Національного художнього музею України